Додаткове читання

Тут містяться тексти для додаткового читання.

М.Грушевський. Історія України-Руси
Д.Донцов. Націоналізм
Д.Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні
М.Драгоманов Вибрані твори
М.Костомаров. Книги буття українського народу.
М.Хвильовий Україна чи Малоросія
Історія української культури / за ред.Крип'якевича
І.Огієнко Історія Української культури
В.Вернадський Українське питання...
М.Данилевський Культурно-історичні типи
С.Кримський 
С. Кримський. Ранкові роздуми (про культуру).
Л.Уайт Еволюція культури
Е.Б.Тайлор Первобытная культура
Наукова періодика України (для пошуку наукових робіт)
Морфологія культури: тезаурус / За ред. проф. В. О. Лозового. – Х.: Право, 2007. – 384 с.
Шевнюк О.Л. Культурологія: навч. посіб. - К., 2005.
Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення. - К., 2000.
Поменранц Г. С. Столкновение или диалог культур? Альтернативы для Европы.
Костомаров М. Слов'янська міфологія. 

Традиційне суспільство за Я.Грицаком

"The past is a foreign country: they do things differently there."

Минуле - то інша країна: все робилося інакше.

Перший рядок прологу книги Л.П.Хартлі "Go-Between" (1953)

Український науковець, історик і публіцист, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак у своєму курсі "Вибрані питання європейської історії" (дивись: «Prometheus») підводить до пояснення поняття "традиційне суспільство" трьома різними шляхами. 

Перший випливає з епіграфної цитати, де акцентується, що для кращого розуміння минулого, варто вивчити його мову, дослідити термінологію, тобто зануритися в "життя слів", які були тоді в активному ужитку, а зараз втратили свою актуальність або змінили значення чи й зовсім зникли.

Другий шлях до розуміння загального стану «традиційного суспільства» Грицак вказує через перегляд японського фільму «Легенда про Нараяму».

На третьому шляху Грицак посилається на визначення Томаса Гоббса з його твору «Левіафан, абоСуть, будова і повноваження держави церковної та цивільної»: традиційне суспільство – це суспільство, де постійними є біль, страх, війна і виживання.

            С.212: «Різниця між сім’єю і царством. Зважаючи на це, очевидно, що сім’я, яка не виступає частиною якоїсь держави, - це, стосовно прав верховної влади, маленька монархія, незалежно від того, чи ця сім’я складається з людини і її дітей, чи з людини та її слуг, чи з людини та її дітей і слуг вкупі. У всіх цих випадках сувереном є батько чи господар. Проте сім’я не є власне державою, хіба що вона володіє завдяки своїй чисельності чи іншим сприятливим умовам такою силою, що не може бути підкорена без ризику війни. Бо там, де чисельність сім’ї надто мала, щоб захищатися своїми об’єднаними силами, кожен її член у хвилину небезпеки шукатиме на свій страх і ризик шляхи врятувати життя і або втече, або здасться у полон ворогові, залежно від того, що вважатиме найдоцільнішим для себе. Так само невелика військова частина, яку запопала зненацька ворожа армія, скорше складе зброю і проситиме милості або втече, ніж загине від меча Цим достатньо сказано про права верховної влади, як я розумію їх на підставі роздумів і дедукції з природи, потреб і намірів людей, що утворюють держави і підкоряються монархам та зібранням, яких вони уповноважують владою з метою самозахисту.»

+Вступ (с.69-70): «Природа (мистецтво, завдяки якому Бог створив світ і править ним) імітується мистецтвом людини, здатної створювати штучну тварину, так само як і багато інших речей. Бо ж видиме життя - це лише рух кінцівок, початок якого міститься десь глибоко всередині; чому ж не можна сказати, що всі automata (двигуни, що рухаються завдяки пружинам і коліщатам, навподіб годиннику) мають штучне життя? Бо ж хіба серце - це не пружина, а нерви - не жили, а суглоби, - не коліщата, шо рухають усім тілом,- згідно з наміром Майстра? Мистецтво простягається навіть далі, імітуючи раціональний і неперевершений витвір природи - людину. Бо завдяки мистецтву створюється той великий Левіафан, що зветься Державою1 (латиною Civitas), і який є лише штучною людиною, хоча за статурою та силою більший за природну людину, для чийого захисту і для піклування про яку він призначений; і в ньому верховна влада (sovereinty) є штучною душею, яка надає життя та руху цьому тілу7; урядовці (magistrates) та інші судові й виконавчі службовці - штучними суглобами; нагорода та покарання (за допомогою яких, примкнені до сидні верховної влади, кожен суглоб та кінцівка рухаються у виконанні свого обов'язку) - нервами, які роблять те саме, що роблять нерви у природному тілі; багатство та заможність усіх приватних осіб - силою; salus populi (безпека народу) його справою; радники, через яких він дізнається про все необхідне,- пам'яттю; справедливість ти закони - витвореним розумом (reason) та волею; злагода здоров'ям; бунтарство - хворобою; а громадянська війна - смертю. Нарешті, умови і договори, завдяки яким частини цього політичного тіла було створено, з'єднано та припасовано, нагадують те «fiat», веління, або «.Створімо людину», проголошене Богом у Творінні.

Щоб описати природу цієї штучної людини, я розгляну,

По-перше, матерію (matter), з якої її зроблено, та майстра; і тим і тим є людина.

По-друге, як і за яким договором її зроблено; що таке права та власне влада (just power) або повноваження (authority) суверена і що є тим, що зберігає й знищує це. По-третє, що таке християнська держава Нарешті, що таке царство темряви.

Стосовно першого останнім часом набуло поширення прислів'я, що мудрості досягають завдяки читанню не книжок, а людей. Внаслідок цього особи, які здебільшого не можуть по-іншому надати доказу своєї мудрості, отримують велику насолоду від немилосердного осуду один одного позаочі, виявляючи в такий спосіб те, що, на їхню думку, вони прочитали в людях. Утім, є й інше прислів’я, яке останнім часом розуміють дедалі менше і яке могло б допомогти людям насправді читати один одного, якби вони доклали до цього зусиль: «Nosce te ipsum» - «Пізнай себе самого»2. Раніше воно не мало в собі теперішньої своєї ознаки схвалення варварського ставлення можновладців до тих, хто стоїть нижче за них, або ж заохочення неповаги людей низького походження до вищих, але мало навчати нас того, що завдяки схожості думок і пристрастей однієї людини з думками і пристрастями іншої кожен, хто зазирне у себе й подумає про те, що він робить, коли мислить, припускає, розмірковує, на що він сподівається, чого боїться і т. п. і на яких засадах він це робить,- буде таким чином читати й знати, якими за подібних обставин є думки та пристрасті всіх інших людей. Я кажу про подібність пристрастей, властивих усім людям, - про бажання, страх, надію і т. д., а не про схожість об'єктів цих пристрастей, якими є речі, що їх бажають, бояться, щодо яких сподіваються тощо, бо ці останні, через риси особистості і особливо через освіту, настільки відрізняються і так легко уникають нашого пізнання, що ієрогліфи людської душі як такі - заплямовані й заплутані лицемірством, брехнею, підробкою та хибними вченнями,- зрозумілі лише тому, хто досліджує серця. І хоча завдяки людським вчинкам ми й справді розкриваємо іноді задум людини, але ж робити це без порівняння з нашими власними вчинками, без виявлення всіх обставин, через які справа ця може набувати змін, - було б дешифруванням без ключа і вводило б нас в оману через надмірну довіру або ж надмірну невпевненість, оскільки той, хто читає,- сам є добра або зла людина.

Але хоч би як досконало одна людина не прочитувала іншу з її вчинків, це може стати їй у пригоді лише стосовно її знайомих, яких не буває багато. Той, хто має керувати цілим народом, мусить читати в собі не ту чи іншу окрему людину, але людей, хоча це й важко зробити, важче, ніж вивчити будь-яку мо(вну) науку, однак після того, як я упорядкую та ясно викладу, прочитаю в самому собі, йому, не докладаючи зайвих зу(силь) залишиться лише розібратись, чи не знаходить він того ж собі. Бо такого роду вчення не визнає іншого доведення».

Польсько-британський антрополог Броніслав Маліновський вивчав традиційні суспільства, поєднуючи теорію з практикою. «Він понад десять років свого життя віддав експедиціям у Новій Гвінеї, північно-східній Меланезії, на Тробріанських островах, вивчав австралійські племена, племена хопів у штаті Арізона, бемба і чага у Східній Африці, сапотеків у Мексиці, завжди строго дотримувався наукових стандартів польової роботи: ретельно вивчав звичаї, традиції племен (для цього опановував їхні мови і діалекти), роками проживав у досліджуваних місцевостях. І лише тоді, коли він спостерігав те, що здавалося йому універсальним, загальним, він формулював свої висновки. Недарма за обсягом його теоретичні міркування – це лише 160 сторінок тексту (!), натомість польові дослідження налічують кілька томів»*. Його «Наукова теорія культур» справедливо вважається скарбницею унікальних ідей, і донині лишається актуальною. Згідно з Маліновським, культура - це органічна сукупність взаємопов’язаних елементів, які існують для того, аби задовольнити як первинні (біологічні), так і вторинні (їх появу зумовила власне культура) потреби людини. Маліновський (с.4-5): «In this essay I shall attempt to show that the real meeting ground of all branches of anthropology is the scientific study of culture. As soon as the physical anthropologist recognizes that "race is as race does," he will also admit that no measurements, classifications, or descriptions of physical type have any relevancy unless and until we can correlate physical type with the cultural creativeness of a race. The task of the prehistorian and archaeologist is to reconstruct the full living reality of a past culture from partial evidence confined to material remnants. The ethnologist, again, who uses the evidence of present-day primitive and more advanced cultures in order to reconstruct human history in terms of either evolution or diffusion, can base his arguments on sound scientific data only if he understands what culture really is. Finally, the ethnographic field-worker cannot observe unless he knows what is relevant and essential, and is thus able to discard adventitious and fortuitous happenings. Thus, the scientific quota in all anthropological work consists in the theory of culture, with reference to the method of observation in the field and to th£ meaning of culture as process and product. In the second place, I think that if anthropology can contribute towards a more scientific outlook on its legitimate subject matter, that is, culture, it will render an indispensable service to other humanities. Culture, as the widest context of human behavior, is as important to the psychologist as to the social student, to the historian as to the linguist. I submit that the linguistics of the future, especially as regards the science of meaning, will become the study of language in the context of culture…» 

ІІ - Ярослав Грицак вказує на початок розкладу традиційного суспільства у 1958 р. Він зауважує, що традиція – це універсальна категорія, оскільки будь-яке суспільство має свої традиції (не тільки традиційне, але й модерне). Це значить, що визначати традиційне суспільство за наявністю у ньому традицій – хибний шлях, тим більше, що це ще й не суспільство (об’єднання індивідуальних членів), а радше спільнота, яка базуючись на селянах, включає в себе багато інших різноманітних верств. З-поміж основних рис традиційного суспільства-спільноти Грицак називає наступні:

• Воно пручається змінам, боїться креативності, не терпить новацій, висміює їх, бо вони зменшують шанси на виживання у цьому суспільстві. Зміни завджи тут ототожнюються із ризиком і загрозою. Життя у цьому суспільстві легітимізується імперативом робити так, як батьки, діди, прадіди тощо.
• Тому старших людей шанують і слухаються, і обов’язково є хтось «найстарший» за статусом, а не віком – цар, монарх, король – який вшановується як гарант існування цього суспільства.
• Інтелектуальна праця зневажається, до неї ставляться зверхньо.
• Натомість тяжка фізична праця – це головна умова виживання.
• Воно не знає слова «нація», оскільки само-ідентифікується у категоріях місцевості, часто називаючи себе «тутейшими», «тутешніми». Це так звана ідентичність «by default».
• Воно мислить вертикально, а не горизонтально (як модерне суспільство), бо і географія у нього вертикальна. Це – прямі стосунки з Богом. Це значить, що надзвичайну вагу має релігійна ідентичність (центральна).
• Бракує абстрактних понять, все мислення відбувається в конкретних образах і конкретних поняттях. Іншими словами, тут думають дієсловами, а не іменниками.
• Потреба вижити диктує норму вкладати шлюб з розрахунку. Виживання базувалося на солідарності всієї родини, бо вижити поза її межами було майже неможливо.

ІІІ – Традиційне суспільство починає розкладатися, відмирати в останній третині ХІХ ст. здебільшого через демографічні зміни: населення різко зростає, бо зменшується дитяча смертність. Це, в свою чергу, спричинило тенденцію, що більше дітей відправлялося на заробітки до міста на якесь виробництво. Так в селі з’явилися гроші, за які можна було купувати землю. Молоді люди стають годувальниками родин і починають дозволяти собі ослух, починають бунтувати проти старших, зокрема щодо того, з ким оодружуватися.

І-ша Світова війна запустила і пришвидшила процеси руйнування традиційного суспільства. Нові покоління більше не боялися змін, більше того, вони прагнули і хотіли їх. Однак українське традиційне суспільство, яке було вбите голодоморами і колективізацією, тобто насильством, частково збереглося (сила традицій) у модерному – холодному, егоїстичному – суспільстві. Так, зникнувши, воно продовжує існувати у певних способах нашої поведінки і у певних способах мислити. Тому нам варто знати про це суспільство, щоб краще розуміти самих себе.

* - Олена Гінда Світ класики:Броніслав Маліновський і його теорія культури. Рецензія на книгу: Малиновский Б. Научная теория культуры / Пер. с англ. И. В. Утехина; сост. и вступ. ст. А. К. Байбурина. 2-е изд., испр. Москва: ОГИ, 2005. 184 с. (Нация и культура: Научное наследие: Антропология)// ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія філол. 2010. Вип. 43. С. 365-368